Щойно приснився неймовірно реалістичний сон...
02:50 — я прокинувся від неймовірно деталізованого сну. Cон був настільки реалістичним, що мені здалося, що не я прокинувся, а він перевався. Через те, що мені потрібно було вдихнути кисню. І я пам'ятаю найдрібніші деталі. Опишу детальніше.
Все почалося з того, що я із незрозумілих причин опинився на окраїні поля. Трава була дуже низькою — не вище десяти сантиметрів. Скоріш за все, її ніхто не косив, але, ймовірно, випасали череду. Рельєф був дуже нерівний. На півночі розташовувався досить крутий пагорб, а на півдні — місцевість, важка для проходження. На захід від мене продовжувався пагорб, на південному заході було саме поле. На сході я бачив негустий ліс із протоптаною дорогою. Машини по ній не часто їздили — трава була не надто вмята.
Це був вечір. На північному заході сідало сонце. Можливо, це був кінець літа. За деревами було схоже, що знаходився у помірних поясах. Здається на півночі від цієї точки було селище, але я будинків не бачив.
На пагорбі розташовувалася груба бойовиків — людей, одягнених у бушлати або інший теплий убір, резинові чоботи та берці. Оскільки був вечір, їх важко було помітити з поля — вони прикривались пагорбом, сиділи мовчки, не розводили багаття та не курили.
Потім мені прийшлось спостерігати картину, коли із поля дуже швидко наближався БТР кольору піску, що дуже сильно виділявся із зеленої трави, крізь яку виднівся чорний ґрунт. Але машина була габаритною — 15-20 метрів у довжину та близько 4-х метрів у ширину. Наближаючись до пагорбу, вона створювала все більше і більше шуму. Бойовики при цьому навіть не думали рухатись.
Я навприсядки побіг у сторону сходу, де помітив обрив, у якому міг сховатися від того, що насувалося. БТР розвивав дуже велику швидкість і під'їхав раніше, ніж я очікував. Не добігши до обриву, я помітив, що він застряг на підступі до пагорбу, який, до того ж, був надто крутим. Але стояла тиша.
Через мить почувся зростаючий звук мотору. З машини повиходили військові у готовності до бою. Їх було багато. Точну кількість не злічив, але доки ще всі не повиходили, біжучи подалі від вогню, нарахував дюжину. Вони були у гарній сучасній амуніції, але без розпізнавальних знаків.
Хоча бойовиків на пагорбі вже не було видно. Через кілька секунд на західній частині пагорбу показався зелений БТР, що відкрив стрільбу по військовим зі зламаної машини. Після того, як військові перегрупувались, з півночі підійшла група бойовиків, яка, мабуть, перед тим на деякий час покинула позицію. Військові потрапили під перехресний вогонь.
Після того я чимдуш побіг до обриву, де міг сховатися від кулеметів бойовиків із зеленої машини. Вже добігаючи до обриву, я бачив, як переді мною пролітали кулі та вривалися в землю. Можливо, одна з них пролетіла над моєю спиною і мене врятувало те, що я пригинався. Мабуть, мене помітили.
Врешті, за 2 метри до обриву я стрибнув на землю та вже у лежачому положенні докотився до укриття. Пам'ятаю відчуття полегшення. Але що було далі — згадати не можу.
Наступне, що я бачив — лісові нетрі біля невеликої ріки, покритої порогами, у яких медсестра доглядала за пораненими солдатами. Ріка знаходилася на півночі — зі зворотної сторони дерева була сильніше покриті мохом. Небо було досить світлим — мабуть, це був наступний день і я прокинувся у цьому таборі. Сонце ховалося за густими хмарами, було холодно, але сирості не відчувалось.
БТРу поблизу не помітив. Хоча навряд чи він би проїхав у глиб лісу. Я не звернув увагу, чи були неушкоджені солдати. Пам'ятаю лише одного. Кремезний, одягнений як селянин — потерті чорні брудні берци, сірі теплі штани та бліда сіро-блакитна сорочка, що явно не давала замерзнути навіть у таку погоду. Саме він гукнув мене і ми разом пішли на захід, орієнтуючись на річку, взявши із собою два великих гострих ножі. Розмов не було, але багато чого пам'ятаю із жестів.
Ми дійшли до села. Воно майже впритул розташовувалося до лісу. Карти в нас не було. Я слідкував за сторонами горизонту, тому що боявся дезорієнтуватися. Мій супутник ні на мить не виглядав збентеженим — схоже, що він добре орієнтувався на цій місцевості. Перед селом я глянув на південь і впізнав рельєфи, які бачив день тому. З чого, я власне і визначив сторони горизонту на місцині, де став спостерігачем перестрілки.
Стараючись не створювати шуму своїм тупотом, ми пішли по ґрунтовій дорозі. По ліву сторону від нас були будинки, по праву — поле. Будинки знаходились за яблуневими садами — недоглянутими, з метровою нетоптаною травою. Сад був відгороджений від дороги невеликим, метр-півтора висотою, дерев'яним парканом — подекуди збитий із суцільних дошок, подекуди — із дерев'яних прогнилих брусків. Пригнувшись, ми були б непомітними.
Поміж забором і дорогою були хащі шириною у два метри — невеликі дерева, кущі, там же було давно викинуте сміття, де-не-де були частини, на яких ніщо не росло.
Повільно ми просувалися по цій дорозі, зберігаючи свою непомітність. За 50 метрів до іншого краю села дорога відходила ліворуч, а наприкінці лінії будинків, перед останнім, вже повністю звертала. На цих двох ділянках нас могли помітити, тому їх прийшлось проходити дуже обережно. Наскільки я зрозумів, там базувалися бойовики.
Ми зайшли на останнє подвір'я. Собаки не було, але ми звернули увагу на прив'язь. Ми зайшли до будинку. Всередині знаходились люди — чоловік і жінка років 40-ка, які були напідпитку. Але ми припустили, що думати і говорити вони ще могли. Їх до смерті налякали наші ножі із двадцятисантиметровими лезами. Я їх зв'язав, а у той час мій товариш зібрав сумку. Через кілька хвилин ми відправились у зворотню дорогу.
Ми успішно пройшли дві точки, у яких дорога входила у село. Але десь через 30 метрів від перехрестя — того, що знаходилось за 50 метрів від краю села ми почули кроки людей. Подивившись крізь сади, ми помітили двох патрульних. На вигляд вони були у тверезому стані. Про щось спілкувались. Із цигарками в зубах вони доходили до поля. Один тримав рушницю, другий — кулемет.
Оцінивши ситуацію, ми сховалися у хащах. Знаходячись обличчям один до одного ми могли слідкувати за всією дорогою. Про всяк випадок тримали в руках ножі. У мене був смертельний спокій — навіть серце не калатало.
Двоє патрульних неспішно підійшли до перехрестя і там скурили цигарки. Нам було близько півкілометра до лісу. Було би просто неймовірно, якби вони повернули назад. Але цього не відбулось — вони пішли у сторону лісу. І мали проходити крізь нас. Кидатися на них з ножами було не варіант — вони проходили на відстані двох метрів від нас. Кидати у них також не підходило — вони могли б почути наш шурхіт поміж дерев до того, як ми замахнемось. Пальці у них були на курках, тому кілька куль уже ж вистріляли б як помітили б, нехай і не попали б. А нам до лісу, де можна було хоча б десь сховатися і кудись тікати, залишалося ще півкілометра.
Тому ми прийняли рішення просто непомітно простояти. Тим паче, хащі добре нас маскували. Але, не на наше щастя, тиша стояла така, що бути чути, як згинається кожна травинка під чоботами патрульних. І важливо, аби нас не видало наше дихання. Тому ми його затримали. І тримали доти, доки бойовики не відійшли від нас на 20 метрів. А потім я прокинувся, аби тихо, але вдихнути необхідну порцію повітря...
